#bookchallenge_2017
7/75 "Танець щасливих тіней"
Еліс Манро
Еліс Манро — одна із тих лауреатів Нобелівської премії, які досі не перекладені українською. Поза тим, мені давно кортіло познайомитися із її творчістю. Тим паче, що вона — ще одне підтвердження тези: Нобелівку дають не за серйозні товсті романи, а за дещо особливе, за дещо нове в літературі. У цьому випадку — за високу майстерність у "малій форми". "Танець щасливих тіней" — дебютна збірка оповідань Еліс Манро. Я про цей факт дізналася потім, бо вибрала її випадково. Але тепер мені дуже цікаво, як виглядають наступні щаблі її творчості, якщо цей, перший, — такий сильний.
Оповідання, які увійшли у збірку, дуже різні за настроєм. Є зворушливі, глибокі, серйозні. Є веселі, легковажні, трохи навіть хуліганські. Є важкі. Є гидкі (тобто не оповідання, звісно, а речі, які в них описані). А є такі, що тиснуть на больові точки там, де ти й уявлення не мала, що вони у тебе є.
У цих текстах звичайно є спільні знаменники. Локація — невеликі містечка, депресивні острівці на просторах Канади. Дівчатка-жінки-бабусі — зазвичай центральні персонажі, часто оповідачки, почуття, емоції, психологічні травми і внутрішні зміни яких стали предметом літературних досліджень Еліс Манро. Звичайних людей і, якщо взяти загалом, звичайні події вона описує так, що помічаєш глибинні речі, які усім цим керують: непрості стосунки матері-доньки, прагнення вирватися з-під гніту найстаршої жінки родини (і неможливість це зробити), дивацтва старих людей і (не)терпимість до них.
Юні дівчата з оповідань Манро вчаться приймати своє єство і своє "покликання", змирятися з тим, щоб "бути дівчинкою" (навіть якщо це значить відмовитися від допомоги татові, роботи, яка тобі так подобається, і перейти в кухонне царство з ненависним прибиранням і готуванням), вчитися відчувати радість від першого-танцю-з-хлопчиком (навіть якщо хлопчик геть несимпатичний, зате це новий ступінь у статусі!), берегти таємниці дорослих і тримати голову високо, навіть коли тобі дуже зле. Авторка не засуджує всі ці речі й обставини, які супроводжують дівчаток на шляху їх дорослішання. Але пише про них так, що ти розумієш: вони їй не подобаються, вони її тривожать і їй болять.
Якщо у вас добре розвинена емпатія, вам теж буде боляче час від часу. І часто буде незручно (знаєте це відчуття, коли дурницю утнув хтось інший, а незручно тобі?). Але справжня література не може бути надто зручною, правда ж?
Окей, не буду далі лякати вас емоційними страшилка, а розкажу про два мої улюблені оповідання із цієї збірки. Вони на перший погляд дуже легкі, майже анекдотичні. Але в них ідеться теж про важливі речі.
"Кабінет": жінка, яка всерйоз хоче стати письменницею, винаймає кімнатку під кабінет, щоб там працювати. Але набридливий і балакучий господар кімнати ніяк не лишає її у спокої. Цікаво спостерігати,як їхні стосунки змінюються від приязної ввічливості до неприхованого конфлікту. Але оповідання насправді не про це (або ж я у ньому побачила не це). А про різний статус чоловіків і жінок, які працюють із дому. Якщо до роботи перших ставляться з повагою і розумінням, то другі мусять викроювати час для своєї роботи десь між варінням борщу і витиранням дитячих шмарклів:
"Мужчина прекрасно может работать дома. Когда он приносит работу домой, для нее расчищают место, дом приспосабливается как может, создавая мужчине условия для работы. Всякому очевидно, что эта работа существует. Мужчине не надо отвечать на звонки, искать потерянные вещи, бежать сломя голову на детский крик или кормить кота. Он может закрыть за собой дверь. А теперь представь (сказала я ему) мать, закрывшую за собой дверь, и детей, которые знают, что она за этой самой дверью. Боже, да сама мысль об этом для них непереносима. Чтобы женщина сидела, уставившись в пространство, в страну, куда не вхожи ни супруг, ни дети? Преступление против самой природы! Так что дом для женщины – не то же самое, что для мужчины. Женщина не может прийти в дом, попользоваться им и выйти. Она и есть дом, разделение невозможно."
"Унция снадобья": як наївність і дурацька закоханість зіграла з юною дівчиною дурний жарт. Ні, ніякої вам підліткової вагітності, згвалтування чи інших жахів. Просто дівчинка у непідходящому місці і непідходящій ситуація зробила дуже нехарактерну для себе річ — напилася в драбадан. І хоч нічого "такого" не було, але зі сторони все виглядало не зовсім невинно. А маленьке містечко — це найблагодатніше місце для пліток. Найбільше у цьому оповіданні мені сподобалася навіть не сама ситуація (коли ти, нічого, по суті, не зробивши, здобуваєш репутацію першої блудниці у містечку), а те, з якою легкістю і гумором вона написана.
Що ж,знайомство з Еліс Манро відбулося успішно. Тепер хочеться читати її ще. Але дуже сподіваюся, що її таки перекладуть українською!
#gavra_review #Віта_Макарик
_________________________________________________________________________________
● Колекціонер: (61 відгуків) — Хороших відгуків багато не буває.
